«Я почуваюся маргіналом, який виповз із темної каналізації на світло й осліпнув від цього світла. Виявляється, моя робота потрібна. Такі зустрічі дають мені силу працювати над новими проєктами. У практичному житті я не боєць. Живу, як усі. Але мистецтво — це царство свободи. І я служу цьому царству».
Кіра Муратова з нагоди отримання «Премії свободи» імені Анджея Вайди на «Берлінале» (2000)
«Фактура 10» має честь співпрацювати з Національним центром Олександра Довженка (Київ, Україна), «Film at Lincoln Center» та «Janus» та представити проєкт «Кіра Муратова: ескізи хаосу» — першу повну посмертну ретроспективу уславленої української режисерки, кар’єра якої тривала від початку 1960-х до її смерті у 2018 році. «Кіра Муратова: ескізи хаосу» пропонує нью-йоркським глядачам можливість ширше познайомитися з доробком режисерки, чиї фільми — попри визнання, якого Муратова удостоїлася в Україні та її регіоні, — досі мали обмежений міжнародний прокат, що перешкоджало дослідженню критичної спадщини авторки в рамках історії сучасного кіно.
Зазнаючи жорсткої цензури з боку радянської влади й чиновників кіноіндустрії у 1970-х і 80-х роках, Муратова наполегливо намагалася у будь-який можливий спосіб займатися кіновиробництвом. Незважаючи на жахливі фінансові умови й проблеми з прокатом, вона й далі писала сценарії і знімала фільми. Щоб зберегти вірність принципам, режисерка знімала своє ім’я з титрів, якщо здійснений кіностудією масштабний перемонтаж її фільмів затьмарював початковий задум. Цензура не раз ставала на заваді її діяльності: Муратовій часто наказували суттєво перемонтувати завершені стрічки, а в певний період відмовили у праві самостійно знімати фільми й перевели на другорядну посаду в межах Одеської кіностудії — однак режисерка залишилася там, щоб зберегти причетність до кіновиробництва. Розмірковуючи про цей момент кар’єри, Муратова підкреслювала свій глибокий зв’язок із кінематографом:
«Я люблю цю професію… Кіновиробництво для мене — це спосіб буття, щось вбудоване в мене, як програма в комп’ютер. Це мій наркотик, моє життя. Я знімаю фільми для себе».
Стійкість Муратової як режисерки віддзеркалено у стійких жінках її фільмів: попри труднощі, вони переможно живуть своїм винятковим, незалежним, тривожним життям, життям поза усталеними рамками. Якщо ранні стрічки режисерки досліджують стосунки жінок між собою, то її пізніші роботи розкривають фундаментальну марність людських взаємин, неефективність мови й симптоматичну повторюваність дисфункції. Виносячи свій присуд на теми обману, справедливості, етики й моралі, Муратова відступає від лінійної хронології й віддає перевагу циклічному часу.
Після довгого періоду, протягом якого Муратову як режисерку було позбавлено заслуженого визнання, її роботи, покладені колись на полицю, повернулися у публічну сферу; так, зі стрічками «Короткі зустрічі» й «Довгі проводи» (раніше їх називали нерадянськими й «буржуазними») познайомилася французька аудиторія. У пострадянську епоху фільми авторки знайшли відгук у глядачів і критиків, які віддали належне її неортодоксальному підходу до соціально-політичних умовностей і ритуалів суспільства у процесі трансформації. На думку Муратової, то був період підвішеного стану: після панування ідеології і перед пануванням ринку. Тріумфом Муратової став «Астенічний синдром», герої якого засинають, коли відчувають страждання; стрічка здобула приз «Срібний ведмідь» у номінації «Гран-прі журі» на «Берлінале». В інтерв’ю 2013 року Муратова підтвердила, що «Астенічний синдром» належить до її особливих суспільно-політичних робіт:
«Це теж така собі втеча від реальності. Знаєте, дехто каже, що мистецтво є правдою життя. Але яка це правда життя? Мистецтво — відносна правда життя. Тому що правда життя настільки жахлива, що її неможливо ані вловити, ані відтворити; це неможливо, просто абсолютно неможливо. Мистецтво лакує дійсність, бо привносить певну гармонію у хаос. Хаос — оце суть усього... Мистецтво — це розрада, розумієте?»
«Кіра Муратова: ескізи хаосу» пропонує нагоду дослідити всебічний доробок режисерки, яка за свого життя залишалася маловідомою американській аудиторії і лише нещодавно здобула широке міжнародне визнання. Сьогодні Кіру Муратову часто називають найвидатнішою фігурою українського кінематографу останніх пів століття; її також можна вважати однією з найвпливовіших режисерок в історії кіно загалом. Муратова, яку завжди глибоко захоплювали ексцентричні персонажі й мовні неправильності, виробила особливий стиль, позначений сюрреалістичними й несподіваними повторами, і відобразила досвід проживання нестабільної реальності через екстравагантні оповідні прийоми. У житті режисерка була ущипливою і мізантропічною, однак її фільми — зворушливо гуманістичні: вони випромінюють дитячий подив, зухвалу надію та іскристу іронію.
Після розпаду СРСР Муратова продовжила жити й працювати у портовій Одесі, знімаючи фільми переважно на кошти з українських джерел. До своєї смерті у 2018 році режисерка зняла ще дев’ять повнометражних фільмів: «Чутливий міліціонер» (1992), «Захоплення» (1994), «Три історії» (1997), «Другорядні люди» (2001), «Чеховські мотиви» (2002), «Настроювач» (2004), «Два в одному» (2007), «Мелодія для катеринки» (2009) і «Вічне повернення» (2012).
Мета ретроспективи — представити Кіру Муратову як мисткиню, котра майстерно відобразила людське існування в суспільстві, яке більше не служило своїм громадянам. За посередництва кіноприйомів, які були нетрадиційними для часу й простору, де розгорталася її творчість, режисерка змалювала фактично онімілих персонажів: їхні спроби комунікації, сповнені затинання та закорінені у зруйнованій мовній структурі, зазнають невдачі. Фільми режисерки — свідчення психічного й психологічного виснаження, симптоматичного для екзистенційного стану переміщення. Її стрічки перекидають місток між поступовим розпадом однієї соціально-політичної системи й дисфункційним підйомом іншої, відображаючи, проте, агентивну пасивність зупиненого руху, спричинену травмою. Муратова вважала кіно універсальним засобом для розуміння людства, тож не підпорядковувала свої фільми швидкоплинним тенденціям; радше, її кінематограф наголошує на свободі, яку провіщає.
У 2015 році, після російського вторгнення на схід України й анексії Криму, Муратову запитали під час інтерв’ю про її «пацифістську позицію» і перебування «над зіткненням», на що режисерка відповіла: «Ні, я не над зіткненням, я стаю на бік України. Мені не подобається, що вона воює, але я не знаю, як можна з цього вийти — у тих стандартах, у яких живе людство».
—Марта Кузьма
Художня керівниця та головна кураторка «Фактури 10»
Ретроспективу «Кіра Муратова: ескізи хаосу» курують Марта Кузьма, професорка мистецтв Єльської школи мистецтв і головна кураторка «Фактури 10», та кінознавець і письменник Іван Козленко. Співреалізатор проєкту — Національний центр Олександра Довженка в Києві. Ретроспектива відбувається у співпраці з «Film at Lincoln Center», представленим зокрема заступницею програмного директора Медді Віттл, а також «Criterion Collection» і «Janus Films».
Квитки на покази filmlinc.org
17 травня, у суботу, з 13:00 до 15:00 в Українському інституті Америки (за адресою 79-та вулиця, 2E) пройде панельна дискусія, присвячена критичному кінематографу Кіри Муратової. Реєстрація за посиланням: zeffy.com
Усі кадри з фільмів надані Національним центром імені Олександра Довженка, якщо не зазначено інше.
"I feel like a marginal person who has crawled out of a dark sewer into the light, blinded by the light. It turns out my work is necessary. Such encounters give me strength to work on new projects. In practical life I am not a fighter. I live like everyone else. But art is the kingdom of freedom. And I serve this kingdom."
—Kira Muratova, accepting the Andrzej Wajda Freedom Prize at the 2000 Berlinale
Faktura 10 is honored to cooperate with the Oleksandr Dovzhenko National Centre (Kyiv), Film at Lincoln Center and Janus Films in presenting Kira Muratova: Scenographies of Chaos, the first complete posthumous retrospective of the acclaimed Ukrainian filmmaker, whose career spanned from the early 1960s until her death in 2018. Kira Muratova: Scenographies of Chaos offers New York audiences an opportunity to delve into the wider corpus of a filmmaker who, despite her critical acclaim throughout Ukraine and its region, has had a limited international film distribution that has hindered further scholarship into her critical legacy within the history of modern cinema.
Subject to extensive censorship by the Soviet state and by film commissions throughout the 1970s and ’80s, Muratova was steadfast in her commitment to remain engaged in film production in whatever ways possible. She continued to write and direct films despite financial straits and distribution challenges. To maintain some integrity, she removed her name from certain works when a studio’s extensive editing obfuscated her original intent. At times when censorship proved an obstacle (she was often directed to heavily re-edit a film after it was finished), specifically when Muratova was denied the right to work independently as a director, she performed menial duties at the Odesa Film Studio as a way to remain present. Reflecting on this point in her career, Muratova emphasized her deep connection to filmmaking:
“I love this profession. … Filmmaking is a way of being for me, something embedded in me like a program in a computer. It’s my drug, my life. I make films for myself.”
Muratova’s own resilience as a filmmaker is reflected in the strong women characters who thrive in her films despite their plights to live singularly, autonomously, anxiously, or outside conventional constructs. Although her earlier films examined women’s connections to one another, her later films reveal the ultimate irrelevance of human relationships, the failures of language, and symptomatic repetitiveness of dysfunction. Using themes of deceit, justice, ethics, and morality, Muratova dispenses judgments by rejecting linear chronology for cyclical time.
After a career that denied her rightful recognition as a filmmaker, Muratova’s shelved works gradually returned to public circulation and as a result, Brief Encounters and The Long Farewell (deemed un-Soviet and “bourgeois” by official censors on their release) were introduced into the French cinema circuit. In the post-Soviet period, her films resonated with audiences and critics who respected her unorthodox approach to the sociopolitical conventions and rituals of a society undergoing a transformation. Muratova framed this time as a period of suspension—one between the dominance of ideology and the dominance of the market. Consequently, Muratova’s triumph lies in The Asthenic Syndrome, a film about individuals who fall asleep the moment they are made to suffer (it won the Silver Bear Jury Grand Prix at the Berlinale). In a 2013 interview, Muratova attests to the film being among her singular sociopolitical films:
"This also is a kind of escape from reality. You know, some people say art is the truth of life. But what kind of truth of life? Art is a relative truth of life. Because the truth of life is so terrible that it is impossible to capture or recreate, it is impossible, simply completely impossible. Art varnishes things because it gives some harmony to chaos. Chaos is the essence of everything. … Art is a consolation, do you understand?"
Kira Muratova: Scenographies of Chaos is the first opportunity to explore the comprehensive body of work of a filmmaker who remained largely unknown to American audiences during her lifetime and has only recently come into widespread international acclaim. Muratova is now widely considered the greatest Ukrainian filmmaker of the last half century—and arguably one of the most influential women directors in cinema history. Deeply fascinated by eccentric characters and linguistic deviations, Muratova honed a distinctive style characterized by surreal and unexpected repetitions, refracting the experience of an unstable reality by way of outré storytelling devices. Caustic and misanthropic in life, Muratova nevertheless was touchingly humanistic in her films, radiating childish wonder, defiant hope, and sparkling irony.
Following the dissolution of the USSR, Muratova continued to live and work in the port city of Odesa, her films primarily supported by Ukrainian funds. Before her death in 2018, she completed nine full-length features: The Sentimental Policeman (1992), Passions (1994), Three Stories (1997), Minor People (2001), Chekhov’s Motifs (2002), The Tuner (2004), Two In One (2007), Melody for a Street Organ (2009), and Eternal Homecoming (2012).
Our goal with this retrospective is to frame Kira Muratova as an artist who masterfully conveyed the human condition within a society that no longer served its citizens. Employing unconventional filmmaking for the time and place, Muratova built characters who, for all practical purposes, fell mute—uttering and stammering in their failed attempts of communication within a collapsed framework of language. Her films speak to the mental and psychological exhaustion symptomatic of the existential state of displacement. Although her films bridged the gradual dissolution of one sociopolitical system and the dysfunctional rise of another, her work framed the agential passivity of arrested movement that the trauma brings forth. Viewing cinema as a universal medium for understanding humanity, Muratova did not allow for film to merely serve fleeting trends, rather her films emphasized the freedom it made way for. In a 2015 interview in the aftermath of the Russian invasion of the east of Ukraine and annexation of Crimea, Muratova was asked her about her “pacificist stance” and her being “above the fray” to which she responded:
“No, I am not above the fray—I take the side of Ukraine. I don’t like that it is at war, but I don’t know how one can get out of this within the standards by which humanity lives.”
It has been a great honor to co-curate this important retrospective with the film scholar Ivan Kozlenko.
— Marta Kuzma
Artistic Director and Chief Curator, Faktura 10
Kira Muratova: Scenographies of Chaos is co-curated by Marta Kuzma, Professor of Art at the Yale School of Art and Chief Curator of Faktura 10, and film scholar and writer Ivan Kozlenko, in cooperation with The Oleksandr Dovzhenko National Centre, Kyiv, and co-organized with Madeline Whittle. The retrospective is co-presented with Janus Films and Criterion Collection. Screenings tickets: filmlinc.org
A panel organized by Faktura 10 and dedicated to a discussion around Kira Muratova’s critical filmmaking will be held on Saturday, May 17, from 1–3pm at the Ukrainian Institute of America at 2 E. 79th Street. RSVP: zeffy.com
All film stills courtesy of The Oleksandr Dovzhenko National Centre unless otherwise noted.
Kira Muratova (1934–2018) was a formidable and independent Ukrainian film director whose work was challenged by state authorities throughout the Soviet period. In the late 1980s, her films were uncensored and will be introduced to international audiences with this posthumous American retrospective from May 16–25 at Film at Lincoln Center, in New York. A panel of scholars and critics will gather to speak about Muratova’s cinematographic sensibility with regard to time, truth telling, self-deceit, ecology, labor, feminism, psychology, and politics, and how the critical and philosophical implications of Muratova’s filmmaking can be a way to relaunch scholarship around her films and inscribe her historical legacy within modern film history.
Panelists include:
Віталій Чернецький — професор славістики Канзаського університету, Президент Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці (з грудня 2024), літературознавець, кінознавець, перекладач. Професор славістики Канзаського університету, у 2009-2018 роках був президентом Американської асоціації україністів. Здобув ступінь Ph.D. у порівняльному літературознавстві та теорії літератури в Університеті Пенсильванії. Автор монографії Картографуючи посткомуністичні культури: Росія та Україна в контексті глобалізації (вид. ун-тів МакҐил та Квінс, 2007; україномовна версія, вид. «Критика», 2013) та статей про модерні та сучасні слов’янські та східноєвропейські літератури і культури, де він наголошує на міжреґіональних та міждисциплінарних контекстах. Нова книга українською, Перетини і прориви: Українська література і кіно поміж глобальним та локальним, готується до друку у видавництві «Критика». Співредактор двомовної антології сучасної української поезії Листи з України (2016) та анотованого українського перекладу Культури й імперіялізму Едварда Саїда (2007), запрошений редактор спеціального числа електронного часопису КіноКультура, присвяченого Україні (2009). Серед його перекладів англійською романи Юрія Андруховича Московіада (2008) та Дванадцять обручів (2015), а також збірка його вибраних поезій, Пісні для мертвого півня (2018, спільно з Остапом Конем), а також збірка поезій Остапа Сливинського Зимовий король (2023, спільно з Іриною Шуваловою). Переклад роману Софії Андрухович Фелікс Австрія готується до друку у видавництві Гарвардського університету. Протягом 2024 року проф. Чернецький був президентом Асоціації слов’янських, східноєвропейських та євразійських досліджень (ASEEES).
Іван Козленко — кінознавець, куратор і культурний менеджер. Заснував престижний фестиваль німого кіно «Німі ночі» й перетворив Довженко-Центр, головний український кіноархів, на провідну культурну інституцію Києва. Більше десяти років керував реставрацією понад 70 українських фільмів; заново представив їх світовій аудиторії.
Виступив куратором важливих кіноретроспектив, зокрема «In Transition: Ukrainische Träume» («Arsenal – Institut für Film und Videokunst», Німеччина, 2023), ретроспективи Кіри Муратової («Seoul Cinematheque», Південна Корея, 2019), «Одеса у вогні: окупація/визволення» (Одеський міжнародний кінофестиваль, 2015), «Ukraine. The Great Experiment» (Фестиваль німого кіно в Порденоне, Італія, 2013).
Редагував присвячені українському кіно авторитетні тексти й каталоги, видані Довженко-Центром: «Польоти уві сні та наяву» (2020), «Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія. Публіцистика» (2017), «Український кіноплакат 1920-х років. ВУФКУ» (2015), «“Земля”: в кадрі Бориса Косарева» (2013), «Українське німе/Ukrainian Re-vision» (2012).
Автор роману «Танжер», який у 2017 році увійшов до короткого списку української «Книги року BBC», що свідчить про його впливову роль в українському культурному дискурсі.
Девід Г. Моліна — доктор філософії (має спільний ступінь, присуджений Комісією з питань
соціальних студій і кафедрою порівняльного літературознавства Чиказького університету), дослідник російськомовного кіно; Андрєя Бєлого й російської поезії і прози Срібного віку; художніх взаємовпливів (літератури й музики, кіно й образотворчого мистецтва); теорії та практики художнього перекладу. Вивчає також продуктивні паралелі між континентальною філософією і кіно. Його дисертація («Кіра Муратова: епістемологія самопізнання на кіноекрані») пропонує філософську інтерпретацію кінематографічної творчості Муратової, зокрема розглядає, як творчість режисерки висвітлює провали інтерсуб'єктивного пізнання.
Вікторія Паранюк — викладачка кафедри кінознавства й екранних студій Пейсівського університету, відеоесеїстка й програмістка-фрілансерка. Живе у Нью-Йорку. Коло наукових інтересів дослідниці охоплює гендерні й соціалістичні кінематографи, взаємодію кіно та історії, екологічні підходи до рухомих зображень, а також тілесність і рухоме зображення. Її монографія «Кіно щирості: радянські фільми й культура під час “відлиги”» побачить світ у 2025 році. Дослідження Вікторії публікувалися в «Film History», «[in]Transition: Journal of Videographic Film & Moving Image Studies», «ASAP/Journal» та «Slavic Review».
Іріна Шульцкі — видавнича директорка «Apparatus. Film, Media, and Digital Cultures in Central and Eastern Europe» (Німеччина), наукового журналу з відкритим доступом. Авторка опублікованих англійською, німецькою і російською мовами розділів монографій і статтей на такі теми, як кіно й жести, фан-література, теорії комічного, феноменологія та медіа, проза Міхаіла Шишкіна та кінематограф Кіри Муратової. Редагувала кілька наукових видань і випусків журналів, у тому числі «Fictions / Realities. New Forms and Interactions» (спільно з Йоргом фон Брінкеном й Уте Грьобель, Мюнхен, 2011); спеціальний випуск «Apparatus no. 5» (2017) під назвою «Mise en geste. Studies of Gesture in Cinema» (спільно з Аною Гедберг Оленіною) та «Apparatus no. 14: Soviet Playtime: Architectures of Power and Profligacy in DAU» (2022, спільно з Філіпом Кевендішем і Наташею Друбек). Найбільш нещодавня публікація дослідниці — «Decolonising the (Post-)Soviet Screen» («Apparatus Press», 2024, у співредакторстві з Хелін Геррітсен). Наразі завершує роботу над ще двома виданнями, які редагує спільно з Іріною Градінарі: «ReFocus: The Cinema of Kira Muratova» (на замовлення видавництва Единбурзького університету, готується до друку 2025 року) та «Cinéfemmes: Women’s Cinema of the New Millennium» (на замовлення «Springer», готується до друку 2026 року).
Vitaly Chernetsky is a Professor of Slavic Languages and Literatures at the University of Kansas. He is the author of Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization (McGill-Queen’s University Press, 2007; Ukrainian-language version, 2013) and of articles on modern and contemporary Slavic and East European literatures and cultures where he seeks to highlight cross-regional and cross-disciplinary contexts. A book in Ukrainian, Intersections and Breakthroughs: Ukrainian Literature and Cinema between the Global and the Local, is forthcoming from Krytyka. He co-edited a bilingual anthology of contemporary Ukrainian poetry, Letters from Ukraine (2016), and an annotated Ukrainian translation of Edward Said’s Culture and Imperialism (2007), and guest-edited a special issue on Ukraine for the film studies e-journal KinoKultura (2009). His translations into English include Yuri Andrukhovych’s novels The Moscoviad (2008) and Twelve Circles (2015) and a volume of his selected poems, Songs for a Dead Rooster (2018, with Ostap Kin), and Winter King (2023), a poetry collection by Ostap Slyvynsky (with Iryna Shuvalova). Translation of Sophia Andrukhovych’s novel Felix Austria is forthcoming from Harvard University Press. He is a past president of the American Association for Ukrainian Studies (2009–2018). In 2024, Prof. Chernetsky served as the president of the Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies (ASEEES). In December 2024, he was elected President of the Shevchenko Scientific Society in the US.
Ivan Kozlenko is a film scholar, curator and cultural manager. He founded the esteemed Mute Nights silent film festival and transformed the Dovzhenko Center, Ukraine's primary film archive, into a leading cultural attraction in Kyiv. For more than a decade he oversaw the restoration of over 70 Ukrainian films and their reintroduction to a global audience.
Ivan has curated significant film retrospectives, including In Transition: Ukrainische Träume (Arsenal–Institut für Film und Videokunst, Germany, 2023), Kira Muratova (Seoul Cinematheque, South Korea, 2019), Odessa in fiamme: occupation / liberation (Odesa IFF, 2015), Ukraine: The Great Experiment (Pordenone Silent Film Festival, Italy, 2013).
He has edited authoritative texts and catalogs on Ukrainian cinema, published by Dovzhenko Center Publishing: Flights in Dreams and Reality (2020), Ivan Kavaleridze: Memoirs, Drama, Journalism (2017), Ukrainian Film Posters of the 1920s: VUFKU (2015), Dovzhenko’s EARTH Framed by Borys Kosarev (2013), and Ukrainian Re-vision: The Film Collection Book (2012).
His 2017 novel Tangier was a contender for the BBC Ukrainian Book of the Year.
David G. Molina holds a joint Ph.D. from the Committee on Social Thought and the Department of Comparative Literature at the University of Chicago. His research is dedicated to Russophone cinema; Andrei Bely and Russian Silver Age poetry and prose; artistic cross-pollination (literature and music, cinema and visual art); and the theory and practice of literary translation. Molina also works on productive parallels between continental philosophy and film. His dissertation, “Kira Muratova: Epistemology of Self-Knowledge on the Cinema Screen” engages in a philosophical reading of Muratova’s cinematic work with an eye to the way in which her oeuvre sheds light on failures of intersubjective knowledge.
Viktoria Paranyuk is a lecturer in the Department of Film and Screen Studies at Pace University, video essayist, and freelance programmer in New York City. Her research interests include gender and socialist cinemas, cinema’s engagement with history, environmental approaches to moving images, and embodiment and the moving image. Viktoria’s monograph, Cinema of Sincerity: Soviet Films and Culture during the Thaw, is forthcoming in 2025. Her research has been published in Film History, [in]Transition: Journal of Videographic Film & Moving Image Studies, ASAP/Journal, and Slavic Review.
Irina Schulzki is the Publishing Director of Apparatus. Film, Media, and Digital Cultures in Central and Eastern Europe (Germany), an academic open access journal. She has published book chapters and journal articles in English, German, and Russian on topics including film and gesture, fan fiction, theories of the comical, phenomenology and media, the prose of Mikhail Shishkin, and the cinema of Kira Muratova. Irina has edited several academic volumes and journal issues, including Fictions / Realities. New Forms and Interactions (with Jörg von Brincken and Ute Gröbel, Munich 2011); the special issue of Apparatus no. 5 (2017), titled Mise en geste. Studies of Gesture in Cinema (with Ana Hedberg Olenina), and Apparatus no. 14 (2022): Soviet Playtime: Architectures of Power and Profligacy in DAU (with Philip Cavendish and Natascha Drubek). Her most recent publication is Decolonising the (Post-)Soviet Screen, co-edited with Heleen Gerritsen (Apparatus Press, 2024). She is currently completing two further co-edited volumes with Irina Gradinari: ReFocus: The Cinema of Kira Muratova (under contract with Edinburgh University Press, forthcoming 2025) and Cinéfemmes: Women’s Cinema of the New Millennium (under contract with Springer, forthcoming 2026).